ПРИСМАК ВОЛІ

Роман

 

ТРИВОЖНИЙ ПЕРЕДЗВІН

І от одного морозяного ранку в Самарському монастирі вдарили тривожні передзвони. Вартові на дзвіниці побачили чорні хмари диму, що підіймався з тих місць, де знаходилися зимівники поселян. Кінна варта повернулася майже одразу після виїзду: помітили у лісі чимало слідів коней чужинців. Монахи, селяни, козаки, школярі – всі, хто міг носити зброю, зібралися біля головної церкви. Там правили службу, читали молитви. Після поділу на загони захисників, якими керував ієромонах Паісій, з монастиря долинали лише спів церковного хору та нечасті тривожні звучання  церковного дзвону.

Читати далі

 

СВЯТКИ

Вони сиділи під зеленим терновим кущем і не могли наговоритися і надивитися одне на одного. Вже не бажалося йти до гурту та бути безтурботними і веселими. Обом хотілось розчинитись в очах близької людини, лишитися навіки разом, поєднатися чимось незнаним, незбагненним і таким бажаним, відчувати і нестися в просторі життя разом – душа з душею навіки. Та хіба дадуть друзі лишитись на самоті двом серцям, у яких спалахнуло кохання. Чути було Тимошів голос. Хлопець кричав про їхню перемогу в хованках, просив, щоб вони з’явились на очі, а то їх вже всі шукають. Андрій і Даринка знехотя вилізли з-під куща і, взявшись за руки, побігли нагору до гурту, в якому їх зустріли радісними та злегка глумливими вигуками. Виручив Тиміш, запропонувавши нову гру – в «трибушки». Всі взяли один одного за руки, стали кружляти і тупотіти ногами. Кожен вибрав собі пару до вподоби. Щасливі дівчата та хлопці з радістю понеслися у вихорі гри. Вже деякі пари зупинялись від запаморочення голови і відходили убік. Попросила зупинитися Андрія і Даринка. Тут уже переможцями були Тиміш і Орися, обоє міцної статури.

Читати далі

 

ПРОЩАЛЬНА ПІСНЯ

Андрія і Тимоша разом з усіма повязали сиром’ятними мотузками та проділи палі поміж руками, проте вони йшли поряд, а Орися була в дівочому ряду недалеко від них. Після ночі відпочинку люди з обраненими та побитими ногами ледве йшли, і погоничі підганяли ударами палиць та нагаями. Невільники потроху набирали хід, але невдовзі, знесилені, стали падати і плутатись під ногами тих, які ще могли йти. Тоді татари продирались до них, відсікали сиром’ятину та добивали. Крики вмираючих, загальний ґвалт та стогін висіли в повітрі постійно: дитина кликала маму, чоловік гукав жінку, яку добивали озвірілі нехристі. Знесилених літніх людей і дітей добивали, колючи шаблею, та скачували зі шляху на узбіччя.

Читати далі

 

ЧЕРЕЗ ПЕРЕПОНИ

Дорога була майже неходженою, тож усі трималися напоготові. Іван підказав Андрієві, щоб спис він тримав вертикально, і тоді кинута мотузка не зашморгне вершника, а впаде на землю. Розтягнулися сажнів на сорок і проїхали без ніяких пригод майже до вечора.

– Треба шукати нічний притулок! – прокричав старший з великокозирщанських Павло Гаркуша.

Козаки, з’їхавшись поближче, уповільнили ходу, а Павло послав наперед чотирьох хлопців – для пошуку перевозу або місця відпочинку побіля Орелі, яка протікає поряд з Дніпром і десь ближче до Кодака впадає в нього. Не встигли козаки відїхати, як попереду почулися постріли, крики людей та ляскіт шабель.

– Хлопці, швидше, розсипом вперед, до бою! – наказав Павло, і козаки поміж дерев, не гублячи один одного з очей, стали пробиратися до місця невидимої сутички.

Читати далі

 

ПОХІД

– Тримайся, Андрію, їх небагато! – почувся викрик Івана, і Андрій навхрест відбив занесену над ним шаблю, відчувши дужу руку кремезного вилицюватого татарина.

Іван бився з двома вершниками, а Андрію дістався хоч і один, та зате дебелий татарин уже немолодого віку. Підмоги не було з обох боків, і бійка продовжувалася на рівних. Андрій зрозумів, що легкої перемоги не буде, тож напружено слідкував за діями бусурмана, міцно стискаючи шаблю, яка зараз була його спасителькою. Орлик, відчувши загрозу своєму хазяїну, слухався кожного руху його лівої руки.

Читати далі

 

КРИВАВИЙ ШЛЯХ

Андрій побачив, що Іван б’ється з двома поляками, і, підскочивши, з люттю рубанув одного ворога поперек спини. Лях, не видавивши із себе ані звуку, мов мішок, завалився на бік. Іван крикнув товаришеві:

– Давай, трощи їх, бо не буде нам дороги додому, Андрію!

Це додало сили, і він, розвернувшись, став рубатися з поляком, який затято насідав на Павла Годину. Той був геть закривавлений і ледве відбивався від кремезного драгуна.

Ще декілька козаків повилітали із сідел від ударів польських шабель, і Андрій помітив, що поляки вже чисельно переважали козаків, але ті впевнено рубалися, прагнучи перемогти драгунів. Уже на одного козака випадало по двоє ляхів, і Андрій знову відчув, що сили полишають його, бо не так спритно відбивається від ворожих вершників.

Читати далі

 

ДО ШАРГОРОДА

Вартові ще не були виставлені, і хлопці, пройшовши сажнів п’ятсот, знайшли гарне місце із затишним плесом, куди ледве долинав гамір з козацького стану. Хутенько роздяглися і вже майже відчували блаженну прохолоду від чистої води, як позаду за деревами почувся жіночий зойк та якась метушня. Голота ще не встиг роздягнутися, і поки оголені Андрій та Павло якось отямилися, кинувся за дерева, виймаючи на ходу шаблю. За ним кумедно побігли друзі, прив’язуючи на ходу очкурі на штанях.

– Хлопці, сюди мерщій! – почувся голос Санька, і всі вибігли на гарну галявину, де сиділи двоє дівчат із зав’язаними руками.

Читати далі

 

СОЛОДКІ ЯБЛУКА

Він нахилив голову, і Поліна залюбки стала лити воду – спершу на голову, а далі – на шию та спину. Їй захотілось доторкнутись до його пружної, міцної спини і, ллючи воду, вона легенько терла спину своїми натрудженими і не зовсім гладенькими долонями. Жінці хотілося, щоб вода у ковші не закінчувалася, щоб отак гладити його спину без зупину…

Дуже давно її руки не торкались чоловічого тіла, і коли вже води у ковші не стало, вона старанно протерла тіло, зганяючи краплинки води з Андрієвої спини. Він відчував жагучі дотики її ніжних рук, що пестили його спину, відчував, що знову в тілі зростає якась незбагненна сила і безмірна жіноча принадність глушить свідомість…

Читати далі

 

ДВОБОЇ ІВАНА ГАНЖІ

Щось незрозуміле озвалося в серці Андрія, і воно стривожено та трепетно забилося у грудях.

– Пане полковнику, та не зв’язуйтеся з тими ляхами! Ми їх і самі поб’ємо, ми ж – ваші козаки! – вирвалися слова з уст Андрія раніше, ніж він встиг подумати.

– Поб’єте, я знаю, що поб’єте, а свій смуток зможу тільки цією шаблею зняти, – відповів полковник і взявся за рукоять шаблі.

Підїхали двоє з почту полковника та доповіли, що після перемовин із драгунами знайшовся охочий битися з полковником на кров. Вся десятка Петра стала сідлати коней, щоб разом з почтом виїхати назустріч ворогові, а на віддалі, сажнів за двісті позаду, рухалася решта загону. Зовсім небагато довелося проїхати, і от у полі вони побачили десятка зо три польських драгунів. Полковник наказав усім залишатися на місці, а сам поїхав вперед неспішною риссю.

Читати далі

 

ВИДІННЯ НИКОДИМА

Невдовзі до нього стали долинати крики ординців, а згодом Никодим побачив, як вони довгим ланцюгом скакали один за одним, і, випустивши у бік обителі стрілу, поверталися, щоб зробити нове коло. З монастиря чувся церковний спів, що весь час лунав, наростаючи до високих тонів. У цей час він побачив у небі над монастирем Матір Божу, що ніби стояла на хмаринці в сяйві незвичайного вогню, який обволік її, неначе щитом. Татарські стріли, долетівши до цього щита, билися об нього і летіли на того, хто їх випускав.

Ординці спочатку не розуміли, чому падають їхні стрільці, а коли вже не один десяток лежав, повалений своїми ж стрілами, зчинився переполох, і вони стали снувати туди-сюди, щоб уникнути ураження. У цьому шаленому коловороті вершників, у хмарах стріл, що випускалися по монастирю та видінню Божої Матері над ним, ординці не могли вгомонитися, поки їх не лишилося удвічі менше. Підскочив гонець мурзи і став кричати, закликаючи до зупину, і дехто послухався. Проте були й такі, що не могли зупинитися, і тоді кожен падав з коня, забитий своєю ж стрілою.

Читати далі

 

ВДАЛЕ ПОЛЮВАННЯ

Нарешті пальба затихла, і супротивники з обох сторін прислухалися до наслідків стрілянини. Затріщали гілки, і вже менша кількість нападників, рубаючи шаблями захисток з гілляччя, спробувала добратися до захисників нічного притулку. Не судилося сьогодні харцизякам поживитися чужим скарбом: знову засвистіли стріли, і декілька їх звалилося. Проте трійця завзятих нападників вибралась таки з гілляччя. Одного з них Іван підранив останньою стрілою. Було видно, що стріли закінчилися і у Санька, бо ті, що продерлися, з оголеними шаблями бігли просто на Івана з Романом. Іван, на мить забувши про підстрелену ногу, випростався і кинувся навперейми нападникам. Навскіс махнувши шаблею, зачепив одного з них по груднині, і шабля розітнула кожух разом з тілом. Зловмисник, ніби наткнувшись на щось невидиме, застиг, глянув униз і впав перед Іваном. Козак встиг відхилитися від помаху шаблею ще одного негідника і тієї ж миті помітив, що з грудей його ворога стирчить кінець загостреної шаблі. «Санько прикінчив цього», майнула думка, й Іван побачив, як його товариш, штовхнувши ногою ворога під зад, витяг свою шаблю.

Читати далі

 

ДЗВОНИЛИ ДЗВОНИ

Перед Водохрещем молоді, а з ними і Ядвіга говіли, приймаючи разом Святе Причастя, щоб вже опісля великого свята Водохреща обвінчатися молодим. Вечорами Софійка відправляла Санька у свій куток, де він готував нову збрую для Воронька та шив гарні чобітки для коханої. Мати із Софійкою передивлялися посаг нареченої і готували весільну сукню та прикраси. Дні швидко пролітали, і після Водохреща їм не було коли й угору глянути. Наближався жаданий час у житті Санька та Софійки.

У першу неділю після свята Богоявлення всі піднялися з постелі ще задовго до сходу сонця, і Санько, впоравши Воронька, зібрався йти до весільного боярина Владислава Просяного.

– Софійко, зіронько моя, чекаю тебе в церкві після утрені – на вінчання, – лагідно промовив Санько і, поцілувавши її, подався з хати.

Читати далі

 

ЗАМЕТІЛЬ

Так і поснули непомітно, мріючи про щасливе життя та зігріваючись теплом своїх тіл. На затишному плечі чоловіка Марійці наснився радісний сон, що вона літнього дня купає синочка у чистій воді, а він борсається в купелі та щасливо сміється. Іван стоїть поряд і подає чисті повивальні обгортки, і вони разом повивають синочка та кладуть у колисанку, прив’язану до сволока.

Вони прокинулись одночасно від настійного шарпання коней. Іван схопив поводи і ще тугіше притягнув за вудила обох коней та надійно прив’язав за риштак воза. Наказавши Марійці накритися ліжником з головою, став умовляти коней, щоб заспокоїлися. Коні, відчувши силу та владу господаря, вже не хропіли і застигли в якомусь очікуванні. Та Іван у сніговій імлі побачив тіні двох чи трьох вовків, що нервово сновигали неподалік. Іван чекав, як вони поводитимуться далі, і приготував пістоль, проте в таку негоду пострілу може й не бути. Згадав про свій власноруч зроблений спис і поклав його біля себе.

Читати далі

 

КУПІЛЬ

Тут вони були самі в охайній кімнаті, і Марійка домовилася з Рузею, щоб їм нагріли води та дали змогу помитися. Рузя швидко відправила до гостей дворового з діжкою, і той наповнив її теплою водою. Марія з полегшенням постягувала із себе поношене лахміття і, закрившись ширмою, стала полоскатися у воді. Іван сидів на лаві і чомусь розгублено слухав, як його жіночка купається. Вуха ловили кожен звук води із-за ширми, а думки витали навколо їхньої подальшої долі: «Куди подітися? Де знайти притулок з коханою, яка носить його дитину?»

Читати далі

 

ЗАМАХ НА ПОДОЛІ

Візник, обернувшись до них, поважно мовив:

– Погляньте вниз... Це наш Поділ, чимало люду тут проживає… А по теплу – з усього світу купці на Почайні стоять!

Сани стали рухатися занадто швидко, і коні, як могли, стримували їхнє настійливе спускання до низу. Всі бачили, як напружився їздовий, роблячи спробу втримати коней віжками, і коли попереду показався скрут шляху, Макар Пилипенко гукнув хлопцям:

– Швидко стрибайте! Коні не втримають! Понасідали тут!..

Від його різкого крику хлопців як вітром здуло із саней. Андрій, почувши волання десятника, швидко шугнув на узбіччя і впав у замет, як у пуховик. Поряд зі снігу вибиралися хлопці та стали поглядати, що ж воно буде далі з саньми, в яких залишились їздовий та Макар. До них долинали заспокійливі крики їздового, і ті, що сплигнули, бачили, як їздовий та Макар тягнуть на себе віжки. Врешті-решт сани зупинилися на скрутові шляху. Хлопці, вибравшись на втоптаний, але слизький шлях, побігли до саней. Макар Пилипенко, почувши голоси своїх козаків, посміхнувся і запитав:

– Що, хлопці, добру в снігу купіль прийняли? – а тоді вже додав: – Спускайтесь донизу. Ми там почекаємо!

Читати далі

 

ВРЯТУВАТИ МОСКОВІТІВ!

– Дісталося тобі, братчику! – оглянувши поріз, забідкався Андрій, а потім притиснув рану і вичавив з неї згустки крові.

У його мішку був сухий подорожник, який дуже знадобився. Притуливши пораненого до дерева, обмотав його перев’язом навколо тулуба. Закінчивши справу, Андрій підбадьорливо мовив до ратника:

– Заживе! Ще й не такі порізи заживлялися... Повернешся до своєї Москви!

Поранений ратник затуманеним поглядом дивився на Андрія, а тоді стиха вимовив:

– Нє с Москви я, братєц… Із Сєвска ми. Царских посланцев вєли к Богдану вашему.

Читати далі

 

ШЛЯХИ РОЗХОДЯТЬСЯ

Андрій спостерігав за дивним, на перший погляд, виглядом перевозу. На замерлому деревяному настилі стояв чи то здоровенний пліт, чи то сани, а з-під нього виглядала товстелезна мотузка, що підходила до двох велетенських коловоротів, які поєднувалися між собою вирубаними в них зубцями. Тут же стояли коні зі звичайною збруєю, але замість воза – голоблі, до яких були вплетені кінці товстої мотузки. Перевізник, взявши гроші з хлопців, примусив зняти з коней торби і покласти за решітчасту загорожу. Поглянувши на здивованих козаків, кинув:

– Так треба…

Коли вже на плоту було шестеро коней і одні сани, він щось сказав молодому помічнику, і той заволав на протилежний бік, до якого було більше ста сажнів:

– Дядьку Лука! Ми рушаємо!..

Читати далі

 

ПІД ГОРОЮ, ПІД КАЛИТВОЮ

Раптом помітили більше десятка вершників, які мчали їм назустріч на конях татарської породи, а над головами вимахували чи то шаблями, чи то бунчуками. Хлопці стишили ходу своїх коней і поїхали риссю, пробуючи роздивитись, що ж то за харцизяки скачуть. Раптом Ярема, призупинившись, заволав:

– Андрію, це ж татари!

Хлопці вмить, вихопивши шаблі, прискорили ходу коней так, що Андрій ледве встиг відчепити повід Орлика від сідла Буйка.

Козаки розігнали коней і волали один перед одним бойові кличі: «Не дамося! Рубаймося до згину!..» Буйко із Зірочкою, набравши хід, скакали поряд, здіймаючи снігову куряву, а за ними, трішки відстаючи, мчав Орлик. Уже можна було розгледіти скуласті, але якісь невеликі обличчя, що виглядали з-під кінських грив, а замість шабель у руках у вершників були бунчуки. «Що за дідько? Чому бунчуки?» – промайнула в голові Андрія думка, а Буйко мчав назустріч цим дивним ворогам.

Читати далі

 

ЩИРІСТЬ СПАЩАН

– Діду, а розкажіть, як одного разу татари все ж таки потрапили у наш байрак, – попрохав парубок Мусій Левух і засміявся.

Дід Голик трохи знітився, а потім таки став розповідати:

– Та ви вже, діти, чули разів з десять, а хлопцям розповім... Їхали ми із Січі в Ягідну за провіантом, було це восени... Запримітили, що за нами приховано «вчепилися» позаду татарські вивідувачі…

Андрій з Яремою слухали розповідь бувалого січовика і дивувалися хитрощам цього дідуся.

– Не змогли ми від них відчепитися днів зо два, а коли були вже неподалік від Мисківського урвища, згадав я провалля, що чужі очі його могли б і не помітити, коли вершники нестимуться...

Читати далі