ТРИВОЖНИЙ ПЕРЕДЗВІН

І от одного морозяного ранку в Самарському монастирі вдарили тривожні передзвони. Вартові на дзвіниці побачили чорні хмари диму, що підіймався з тих місць, де знаходилися зимівники поселян. Кінна варта повернулася майже одразу після виїзду: помітили у лісі чимало слідів коней чужинців. Монахи, селяни, козаки, школярі – всі, хто міг носити зброю, зібралися біля головної церкви. Там правили службу, читали молитви. Після поділу на загони захисників, якими керував ієромонах Паісій, з монастиря долинали лише спів церковного хору та нечасті тривожні звучання  церковного дзвону.

Андрій, Тиміш та інші хлопці-школярі також не сиділи, склавши руки. Всі знали, що у разі перемоги ворога їм усім буде непереливки, можна опинитися в руках бусурманів. Ті, хто не мав зброї або фізично був ще слабким, допомагали старшим: підкладали дрова в багаття, підносили воду, розносили в горщиках гарячий куліш, щоб теплою їжею зігріти оборонців.

Усе розпочалося так раптово, що хлопці навіть не зрозуміли, де взялося скільки вершників перед їхнім захисним рівчаком з побитим льодом. Невгамовні нападники з усього лету залітали в рів, і коні зразу ж пірнули у воду, скидаючи вершників через голову. Крики жаху тих, хто потопав у крижаній воді, перемішались із вигуками: «Алла, алла, ех, йох, алла…». Перша зграя кримчаків, побачивши, що, сидячи на конях, не зможуть нічого вдіяти, спішилась. І от уже коротконогі татари біжать до захисного валу, вимахуючи кривими шаблями і волаючи щось на ходу. Над головами захисників засвистіли стріли. Андрій навіть не пригинався, але за спиною миттєво зявився Симеон. Він силоміць прихилив хлопця до землі, вигукнув:

– Тобі  що, життя не потрібне, вояче?! Бий їх стрілами, а себе – бережи!

Тільки тепер Андрій зрозумів, що треба робити, і став прилаштовувати стрілу до тятиви. Побачивши перед ровом опецькуватого молодого татарина, що хотів по ламаній кризі перебратися на протилежний бік рівчака, Андрій, майже не цілячись, випустив у нього стрілу. Сталевий наконечник тюкнувся об кригу біля ніг нападника, не завдавши йому шкоди. Це трохи збило войовничий запал татарчука, і він став мотатися вздовж рівчака, щоб таки підступитися до земляного валу. Зиркнувши на шаблю ворога, Андрій тільки зараз відчув небезпеку для свого життя і зрозумів, що тепер лише він сам має захистити себе. Швидко прилаштувавши другу стрілу, хлопець висунувся з-за земляного насипу і, миттєво прицілившись, вистрілив. Він не побачив, куди влучила випущена наспіх стріла, але встиг помітити, як татарин, незграбно змахнувши руками, впав лицем до водяного рову. «Як заєць…», – чомусь майнула в голові думка, і в ту ж мить Андрій згадав, як у дитинстві вперше забив з лука жирненького зайця та довго грався його пухнастим хвостиком, дошкуляючи лоскотанням іншим дітям. Але не до спогадів стало Андрієві, коли він побачив, що в рядах захисників на валу були вже поранені, а може, і вбиті. Татари одночасно відкотилися від водяного рову, і тільки незрозумілі слова і стогони поранених долинали звідтіля. Чулися крики наставника:

– По двоє з десятка, хутчіше за щитами! Зараз нас засипатимуть стрілами!

Андрій з Тимошем миттєво кинулися до складених у глибині двору дерев’яних щитів, які готували заздалегідь. Хоч які вони важкі, але хутко стали підносити до тих, хто захищався на валу. Щити були незграбні, але за кожним могли сховатися двоє людей, і ніякі стріли їм не страшні.

Щити вже були поставлені, і за ними стали примощуватися оборонці. Знову залунали наступальні крики. Татари, мов сарана, рушили до рову, кидаючи туди колоди та гілляччя, назбиране в лісі. Ніхто не закликав осаджених іти до бою, бо рій стріл осипав передових ратників. Проте дерев’яні щити надійно прикривали голови захисників монастиря.

Вже перші шеренги татар зуміли перебратися через рів з крижаною водою і пробували дертися нагору через частокіл. Підставляючи один одному спини, нападники досягали верху частоколу і накидали на нього вовняні простирадла. Ті, що напирали позаду, з розгону, немов м’ячики, перекочувалися по спинах своїх єдиновірців через огорожу і опинялися перед насипом, за яким засіли оборонці. Їм перекидали дошки, покривала, гілляччя, і зухвальці, нестямно волаючи, дерлися на заледенілий рів. Злива стріл поменшала і, нарешті, вони зовсім перестали сипатись, але вже й татарчуки були зовсім близько від осаджених. Відкинувши щит, Андрій з Тимком побачили, як до десятка скуластих ворогів з тоненькими вусиками повзли по слизькому валу. Андрій, забувши про шаблю та мушкет, став поспіхом стріляти з лука просто в обличчя нападників. Те ж саме робили і його сусіди. Передсмертні крики лунали в морозному повітрі з одного і другого боків. Хтось згадував Христа, хтось Аллаха…