МІСЯЧНЕ СЯЙВО

Іван засміявся і, підійшовши до Камертона, повів його під вузди до лугового сінокосу. Зофія не зронила жодного слівця. Послідкувала за Іваном, не злазячи з Клясики. Незабаром вони опинилися серед свіжого сінокосу, і до них звідусіль доносилися пахощі щойно скошеного різнотрав’я. Зофія самостійно залишила сідло Клясики і, тримаючи її за повід, збентежено мовчала, стоячи позаду Івана.

– Що ж, від долі не втечеш! – якось дивно вимовив Іван і повів Камертона до невеликого деревця, щоби припнути.

Зофія також знайшла підходящий стовбур берези і обмотала повід навколо нього.

– Я тут і потічок знаю. Пізніше напоїмо коней… Нехай одійдуть від перегонів! – турботливо вимовив Іван, підійшовши до Зофії.

– Звичайно, звичайно… Не будуть вони обділені, Стасе. Я також за тобою – немов за горою! – стиха вимовила Зофія і змовкла, опустивши голову.

Іван розмірковував, як йому діяти далі. Всілякі думки та сумніви не давали спокою. Тоді він присів побіля стіжка і, махнувши рукою, запросив сісти поряд із собою Зофію.

– До ранку роса очі не виїсть… Аби лише тобі було затишно, – стиха мовив Іван, підгрібаючи попід боки сіно.

Зофія кумедно копошилася, радіючи турботам Івана, і вже коли обом стало зручно бути напівлежачими, зронила вдячне слово:

Не печися за мене… Давно вже зі мною обходилися ласкаво. Звикла до життя призвичаюватись.

Іван від цих слів якось несподівано для нього самого душевно тіпнувся, і його рука пригорнула Зофію до себе.

– Ти не думай про мене лихе. Моє життя належить іншим людям… Я також – немов стеблина під вітром…

Зофія щільніше притулилася до Івана і якось тихо, слово за словом, стала відкривати таємниці свого буття. Слухаючи Зофію, чоловік все більше переймався повагою та співчуттям до цієї мужньої серцем жіночки. Він, майже не перепитуючи її ні про що, слухав і слухав, часом в думках порівнюючи її долю зі своєю. Коли вона скрикнула, показуючи рукою на яскраву зірку, що падала, Іван ніби іншими очима поглянув на неї і, обійнявши по-справжньому, став виціловувати її ще мокре від сліз обличчя. Тепер Зофія відчула в ньому оборонця, а в його серці – непідробну доброту.

Їхні перемови і спогади Зофії розвіяли якийсь холод в їхніх відносинах і зруйнували невидимі перепони в серці Івана. Він стримано, але гаряче та спокусливо, став пестити її тіло, а Зофія, душа якої весь час линула до нього і чекала цієї хвильки, забувши про все в цілому світі, пила благосні любощі коханого «свого» Стаса.

Невідомо скільки минуло часу їхнього забуття, але вони прийшли до тями від постійного дзенькання кінської упряжі та невдоволеного форкання коней. Іван став роззиратися навкруги, і йому здалося, що вони перебувають в якомусь срібному мареві. Місяць давно вже, висячи у них над головами, був всевидящим свідком земних втіх і тепер осріблив своїм сяйвом довкола все, ніби славлячи земне єднання. Зофія, також піднявшись, зачаровано дивилася на цю неймовірну красу і пригорталася до Івана. Обоє милувалися незвичайним дарунком небес.

Та коні не бажали чекати, їх турбували більше справи життєвого існування. У цій благодаті небесного й земного пролунало іржання Камертона.

– Чую, чую… Так, Зофіє, людям – своє, а коні пити захотіли. Йдемо до потічка, – вирвались слова у Івана, і він, піднявшись, простягнув руку панночці.

Зофійка жваво підвелася, міцно вхопивши руку Івана, і з якоюсь смутою озирнулася на таке щасливе містечко, ніби жалкуючи, що мусить полишити його. Повели коней до невеликого потічка, який зустрів їх тихим дзюрчанням і, продовжуючи казковість цієї ночі, весело гойдав на собі коло сріблястого місяця – свідка подій цієї ночі.