ПОРАЗКА КОРОЛІВСЬКОГО РУШЕННЯ

Іван побачив, як просто перед містом не стало видно блиску панцирів та шоломів рицарів, і чорна змія татарських вершників потягнулася саме туди. Зенон піднявся в сідлі й, вихопивши шаблю, закричав:

– За Річ Посполиту – вперед!

Загін рвонув з місця в алюр, і вже Іван бачив тільки попереду татарських кіннотників, що нестримно наближалися з криками: «Кесим*, кесим, алла, росула!» Ще здалеку Іван запримітив якогось татарського мурзу. Біля нього щільно неслися верхові, а позаду розвівався мусульманський стяг. «Якийсь батир татарський… Та дідька йому!» – встигла мелькнути думка у Івановій голові, а рука вже потягнулася до мушкета. От уже за мить зіткнуться дві несамовиті сили, й Іван, вловивши незриму мить, устиг вистрелити цьому батиру просто під горлянку. Побачив лише, як той, пустивши повід, відкинувся на спину коня, натягнувши повід. Ця мить і врятувала Івана від шалу зіткнення з ворогом. Ближчі до батиря верхові шарпнулися в його бік, запізно збираючись закрити собою, і в цю навальну проріху вскочив Іван на Багряному, полосуючи збоку по ворогу. Рука з шаблею не знала промаху. Іван ледве встигав: то заганяти шаблю в піддатливі тіла, то, вертячи нею, відтинати руки з кривими шаблями, а то й голови з металевими татарськими шликами на них. Звідусіль чувся дикий рев озвірілих людей і розпачливі крики. Щось перемінилося у бойовому пориві татар, і невдовзі вже ляхи викрикували переможно: «Бий, добивай! Відтісняй! Отримай, собако!»

Побіля Івана билися з ворогом дужі вершники на чолі із Зеноном. Вони вклинились у ворожі ряди, налітаючи разючими довгими шаблями на більш слабких ворожих кіннотників. «Повертаємо назад, ординці!» – стали чутися голоси татарських ватагів, і розпалені боєм ординці виходили з поєдинків, спіймавши облизня. Піхотинці Зенона під зверхництвом Кудринського, що саме підоспіли, стягували бердишами ворожих кіннотників і добивали їх під супровід нелюдського вереску та благань про пощаду. Татарські кургузі коні носилися по полю, перемішуючи тіла забитих своїх і чужих вершників з багнюкою. Переслідувати ворога не стали, натомість, скупчившись побіля Зенона, шляхтичі волали від радощів перемоги: «Нехай жиє Польська! Віват король!» Піхотинці залишились підбирати своїх поранених, а Зенон, піднявши вгору шаблю, повів свій поріділий загін під місто.

Щось дивне коїлося з Іваном: він радів перемозі ляської зброї і готовий був знову й знову йти в рядах цього війська проти ворога. Зупинилися під віттям розлогих дубів, і шляхтичі, спішившись, обіймалися та раділи, немов діти. Іван швидко оглянув Багряного і став шукати очима звідки б напоїти вірного бойового скакуна. Дістав з чепрака міхур для води і повів коня до невеликої водяної заплави, погладжуючи його гарячу шию. Пити воду не дозволив відразу, хоча Багряний і тягнув вперто шию до води. Обмивши коня, Іван дозволив йому напитися, і Багряний довго цідив воду крізь зуби, збиваючи жадобу до цілющого питва. Побіля них вже ніде було напоїти коней іншим, тож Іван вивів свого вороного та облаштувався біля стовбура дуба, щоб підкріпитися їжею. До вечора знову довелося відбивати наступ татарської кінноти, але ворогові так і не вдалося заволодіти містом.

Настала ніч, та від заколисуючого тріскотіння цвіркунів, чаруючого співу птахів на душі у захисників Зборова було сиротливо та панічно. З усіх боків було чути розмови про неминучу поразку від козацького та татарського військ, що переважали силою в декілька разів. Івану також не спалося, і він став бродити по табору, прислухаючись до розмов тих, хто перебував побіля вогнищ. Час від часу то в одному місці табору, то в іншому лунали крики невдоволення і розпачу. Десь опівночі відпочиваючими в таборі оволодів страх. По табору бігали вояки з криками: «Король нас покинув! Завтра ми всі загинемо! Нас покинули на заріз татарам!» Жовніри і ті, хто вночі укріплював табір, покинули окопи і вчинили сум’яття навіть у місті…

*Кесим – відрізати голову (татар.).