ПРИГОДИ ШАРГОРОДСЬКОЇ СОТНІ

Вслухаючись в це чаруюче звучання всього живого, яке хотіло про себе заявити цієї ночі, Санько в роздумах поринав до Шаргорода. Не втрачаючи пильності, він подумки пестив свою Софійку, пригадував кожну рисочку на її обличчі, а рука тягнулася в порожнечу, відшукуючи принади коханої. Ось він ніби чує биття їхнього первістка, і Софійка все міцніше притискає його долоню до свого живота. Санькові й хочеться притиснутись міцніше, але він боїться завдати шкоди їхньому маляті. Софійка все сильніше тисне його руку до себе, і тут він розуміє, що вже спить. Оговтавшись, відчув, що на його руку давить мішок зі збіжжям, який зсунувся донизу. Холодний піт висипав на чолі Санька, і шалена думка вдарила в мозок: «Заснув, заснув… Не бачити мені ані мого маляти, ані коханої моєї. Прогавив усе, пропаду…»

Ніч ще не скінчилася, і він сторожко вибрався з хури та, підлізши під неї, знову став перейматися звучаннями та шарудіннями творінь, які всюди повзали. Нічого підозрілого він не почув, а бачити не було чого, бо місяць сховався на заході. Та ось ледь-ледь посвітлішав небосхил, і деякі неяскраві зорі, стали пропадати з небосхилу. «Борони Боже мене від зла, захисти від нічних злодюг, не дай моїй душі згинути за чужий гріх», – став про себе молитися Санько. Та внутрішню молитву перебило незрозуміле шарудіння на сусідньому возі. Йому здалося, що відхилився полог, і щось темне шмигнуло в нього. Ось він уже бачить неподалік ним же самим встановлене опудало, і більше нічого його гострий зір не помічає. Та немовби знову якась тінь промайнула побіля того ж самого воза і розтанула в темряві. З боків сторожі обозу ніякої занепокоєності він не почув, що десь поруч крадії ошукали його, і вже не хвилювався. Побіля того воза щось гупнуло об землю, та як не вдивлявся в той бік, Санько не уздрів нічого. Та за мить виразно побачив, як щось безформне тихо пересувається від сусіднього воза до ближніх кущів. Спочатку він хотів крикнути на весь голос, а потім схопився за пістоль, але тепер зовсім виразно побачив, що воно не має ні рук, ні ніг, просто сунеться… «Що за маячня? Відьма втілилася в клубок і вештається тут, залякує нашого брата», – пронеслася в голові Санька думка. Але коли клубок був уже поряд з кущами, від них відділилася згорблена людська постать і, нахилившись над клубком, почала щось чаклувати. Тепер тільки Санько збагнув, що це за «відьма». Він помалу з оглядом, тримаючи в руках кий, вибрався з-під хури і широкими кроками кинувся до людської постаті. Та тільки-но простягнув руку, щоб схопити спритника, як той миттєво кинувся тікати. Санько ледве встиг «огріти» втікача києм по спині. Той кавкнув від болю, але припустився ще скоріше бігти. Санько зрозумів, що йому вже не наздогнати злодія, і руки хутко вихопили з-поза спини лук, миттєво вклали стрілу. Він встиг її випустити в обриси на тлі водяної гладі. Крадій чимдуж тікав. Голота знову вловив слухом, як кавкнув від попадання стріли втікач, та від того радощів було мало: він сам сточив гострий кінець стріли звечора. Підібрав кинутий біля кущів, доволі важкий лантух і, принюхавшись до нього, відчув кислувато-млосний повів. «На сир потягнуло злодюгу. Торбохват клятий… А мені через нього під киї. Дзуськи…» – пробурмотів Санько і поніс лантух до воза. Почув, що за ним щось таке лізе – чи то гадюка, чи то вуж. З переляку відстрибнув, а воно зашелестіло за ним. Санько кинув торбу і кинувся вбік, та враз зупинився, подумав: «Та це та мотузка, за яку тягнув лукавий торбохват». Оглянувся навкруги, чи не побачив хтось із товаришів, як він утікав від мішка. Тепер він уже рішуче підняв лантух. І дійсно – звисала мотузка з прив’язаним якірцем, зачепленим до лантуха. «Оце так спритник! Якби не злодюга, добрим був би вивідувачем», – посміхаючись, подумав Санько і кинув лантух на віз.

Після вранішнього смакування житньою щербою, заправленою виловленими вранці линами, Санько, не обмовившись жодним словом про нічну веремію, вирушив до Гунти. Побіля його намету вже зібралися всі зверхники шаргородської сотні. Пан отаман побачив Голоту і якось весело привітався з ним...

...