ШЛЯХ НА ЛОЇВ

Проспівавши пісню, дівчата заспішили танцювати, і козаки, немов жеребці, один поперед одного кинулись до дівчат. Під звуки пісні єднались в пари і, кумедно підскакуючи, показували свою завзятість. Андрія з Яремою розпирало від сміху...

Дивлячись на підскакування своїх хлопців, Андрій ледве спинив сміх і крикнув:

– От такими ще не бачили ми своїх… Може, пора вже їм батога? Діставай малахай!

Ярема зрозумів, що Андрій глузує, і став підсвистувати у такт мелодії, аж у вухах залящало.

Після цієї пісні співалися й інші, і вже не один козак після награвання лишався поряд з дівчатами, незграбно намагаючись зробити послугу тій, яку вподобав.

Якщо так підуть молодецькі справи, то ми з тобою, Яремо, і до схід сонця козаків не позаганяємо. Малахаї не допоможуть! – невдоволено мовив Підлужний.

– Та нехай хлопці гуляють. Знайдуть дорогу і без нас. Діждемося, доки почнуть розбрідатися. А що ти їм зробиш? Слідом же не побіжиш!

Ті, що розважалися, не поспішали по хатах, та музики, загравши запального краков’яка, під час якого дівчата танцювали одна з одною, вклонилися до гурту і хутенько заспішили до села. Андрій підійшов до Сергія Усенка, аби напутити через нього інших та передати наказ сотника – явитися до табору по сходу сонця. Звідкілясь з’явилися підлітки і стали підкидати галуззя у вогнище, а більшість дівчат, взявши одна одну під руки, попрямували до селища. Деякі козаки-завзятці підсобляли дівкам забратися на своїх коней, і звідусіль чулися жарти та звабливий сміх дівчат.

– От, Яремо, наша повинність і скінчилася. Поїхали до табору з тими, хто залишився без пари! – проказав Андрій.

– Згода, їдьмо! От підійдемо лишень до хлопчаків, – мовив Ярема і попрямував до вогнища.

– Здоровенькі були, хлопці! Пустіть погрітися козаків, – привітався Ярема до ватаги підлітків.

Хлопчаки посхоплювалися на ноги і стовпились, аби привітатися з козаком за правицю, на повну силу ударяючи по долоні. Андрій теж підійшов та привітався, а побачивши, як хлопці лупцюють по долоні Ярему, крикнув:

– Ви що ж так колошматите мого побратима? А як він завтра шаблю в руках триматиме, силачі?!

В гурті розсміялися, та вже всі по черзі встигли привітатися з Яремою.

– Що це ви серед ночі тут зібралися? З хати вигнали, чи як? – спитав Ярема хлопчаків.

Старший із них, махнувши в напрямку оболоні*, відповів:

– Коней випасаємо до світання, а там – побіля них менші поглядають…

Стали збиратися до виїзду, і хлопчаки захоплено торкалися до боків коней, мацали упряж, хвалили козацькі кульбаки.

Після веселих вечорниць до табору зібралися виїхати з півтора десятка козаків, а решта – залишилася скуштувати дівочих любощів, а чи хоч на деяку мить на своїм віку потримати бодай дівочу долоню в своїх руках. Андрій знав, що більшість його товаришів роками не бачили дівок, і радів за них… Бо хтозна, яка в кого доля!..

Приїхавши до табору, тихцем прив’язали коней і підійшли до свого намету. Їздовий Трохим не спав. Він показав затишне ложе під возом, і побратими міцно поснули.

Сонце вже виглядало з-під верховіття дерев, як їздовий потормошив Андрія за плече і передав наказ сотенного Гусака – збиратися з Яремою до Києва. Під’їхали до куреня сотенного, де вже стояло троє коней, готових в дорогу, а побіля них вертівся Ярослав Мацкевич з десятки Василя Чепіги. Привіталися, і Ярослав сповістив друзям, що сотенний з двома десятниками намірились їхати до Києва – помолитися. З намету вийшла старшина, всі – одягнені в добротний козацький одяг…

*Оболонь – прибережні луки.

– Ах ти ж, мій оборонець! – вдячно викрикнув Андрій до Орлика, силкуючись дотягнутися в якесь незахищене місце панка, або хоч його коня.

На поміч ясновельможному потягнулися звичайні гусари, та з ними зчепилися Крупеня й Рощаховський. Нарешті палаші ясновельможного й Андрія схрестилися, і він відчув міцну руку свого супротивника. Побіля них почалася кривава січа, гусари страхалися, що їхнього ватажка можуть вбити, і купами тиснули на козаків. А на цього панка вже мітив і сотенний Гусак. Андрій почув його гучний голос:

– Ану, Андрію, посунься! Я полоскочу цього золотавого!

Та тут побіля них уже не було куди відвертати, і Андрій бадьоро вигукнув:

– Пане Петре! Тут до нього хіба що – позачергово!

Литовці побачили прагнення козаків забити їхнього ясновельможного і стали відтісняти від нього Підлужного і решту охочих. Андрій відмахувався палашем, а коли побачив, що вже не досягне шляхетного супротивника, вихопив пістоль і розрядив йому в груди. На мить ворожі вершники заціпеніли, та їхній ватажок тільки похилився назад і поглянув униз на місце удару кулі. Андрій і сам побачив, що його куля не здолала сріблясту сталь нагрудника. Гусари втратили запал, і козаки, відбиваючись від найбільш настирливих, все таки вийшли із сутички до лісу.

Та все ж наставала ніч, і Петро Гусак повів жалюгідні залишки своєї сотні у глибину лісу. До пізньої ночі в лісі було чутно ляскіт пострілів, а подекуди – і гомін нічної бійки. Залишки сотні приєдналися до оточення полковника Кречовського, а Підлужний з Синьобоком мали відстояти свій час у засідці.

Вранці загнані в ліс козаки стали оговтуватись після вчорашнього невдалого бою. Петро Гусак розшукував своїх, аби хоч дізнатися – скільки живих вояків залишилося із його сотні. Опинилися вони в якомусь низькому болотистому місці, й козацькі душі страждали, не маючи навкруги простору, а тіла доймали нескінченні рої комарів. Набралося п’ять десятків живих душ і побратими обіймалися один з одним, немов з рідними, яких не бачили безліч часу. Кожен запитував про свого товариша: «А може, хтось бачив, як загинув? А може, живий, снує по лісу одинаком?» Безутішна туга оволоділа серцями козаків, і почув Петро Гусак багато нарікань у свій бік, у бік Кречовського – за загибель тисяч козаків. Половина з живих втратила ще й вірних чотириногих друзів, і на очах в усіх вояки оплакували своїх побратимів та коней.

До лісу пробилася лише невелика частина обозу, і Петро не відав, де поневіряється решта обозників з військовим майном та провіантом. Добродушні їздові вже запалили декілька вогнищ, щоби нагодувати виснажених козаків, обігріти гарячим варивом та додати сили на новий день, який ніс у собі страшну невідомість.

Андрій після снідання знайшов Орлика, який тулився поряд з декількома десятками коней з їхньої сотні. Оглядаючи стривоженого Орлика, Підлужний заспокійливо погладжував його по тулубу і, відшукавши пошкодження на тілі, намастив потертості дьогтьовою мазницею, а порізи на шкірі, за підказкою Мусія Синьобока, закапав соком журавлини*, яка росла просто під ногами.

Петро Гусак загукав до своїх, ходячи поміж гуртами:

– Хлопці, годі горювати! Не перший день ми смерті у вічі дивимося, готуємо зброю… Ті кляті литвини та німці десь недалеко… Хто ж стрілятиме по них?!

Не встигли себе привести до ладу, а треба посилати когось на зведення захисного валу. Вивідувачам це не сподобалось, і вони почали бурчати: «А хто розвідку буде вести? Нам краще вмерти, рубаючи ворогів наших!» Сотенний сам був не в захваті від такої повинності. І дійсно – треба знати, що ворог затіває надалі…

– Допоможемо, браття, ставити перепони, а там полковник – оговтається, буду надокучати йому! – примирливо мовив сотенний.

Насправді так і вийшло: не встигло й сонечко пригріти, як хлопців відізвали від зведення валів та вирубки дерев для побудови перепон…

*Журавлина – клюква (російська).

«А тобі, Андрію, рано, рано відлітати…» – шептав подумки Підлужний, перебиваючи кістки ворогам важким палашем. Його запримітив якийсь здоровань, що вже «поклав» Явтуха і, зловтішаючись, поспішив до Андрія.

– Смерть до тебе йде, холопе! – кричав здоровань.

Андрій почув і, запрошуючи його помахом палаша, крикнув:

– Помреш, нелюде, сам! Поспішай!

Здоровань зупинився перед Андрієм, міряючи його поглядом, і хутко махнув тесаком під ноги Андрію, намагаючись перебити кістки.

– Тьху, дурень здоровий! Куди ти махаєш! – викрикнув Андрій, відскакуючи за дерево.

– Впадеш, впадеш мені в ноги! – розвеселився нападник.

– Не для того я сюди йшов, щоб литвакам у ноги кланятися! – відказав Андрій, і той його зрозумів.

– Я десять хур уже накришив здохлятиною вашою! – злісно перемовлявся здоровань, залякуючи Андрія.

– Так сьогодні й прийшов твій час! Припинеш пащекувати, своєї крові нап’єшся! – договорив Андрій, і коли супротивник розлючено кинувся у бік Підлужного, він перекинув палаш у ліву руку і, вихопивши ножа, жбурнув литвакові в горлянку.

Далі не було на що дивитись, і Андрій кинувся знову допомагати Лавриненку, до якого вороги «липнули», немов мухи до меду.

– Набрид ти мені, Санику! – одним помахом «пройшовши» по спинах ворогів, поглузував Андрій.

– Та я що? Я – нічого… І що вони в мені знайшли? – дивувався худорлявий, маленького зросту Лавриненко.

– Тримайся поближче, «медяник» дідьків! – пригримнув на нього Андрій.

– Відступаємо! Задкуйте до табору! Макаре, відводь хлопців! – чувся впевнений голос Гусака, і козаки стали задкувати, не забуваючи вражати дошкульними ударами тих, хто на них насідав.

Відчувалося, що і вороги притомилися, і тому, коли Кречовський надіслав підмогу, знову всі кинулись на атакуючих і загнали їх подалі – до болота.

– На землю, всі на землю! Відпочиваємо! – знову почувся голос Гусака, і незабаром він з’явився побіля Андрієвої десятки.

– Скільки з тобою, Андрію? – запитав Петро, а Підлужний викрикнув:

– Ану озивайтеся, мої!

Відгукнулося чотири голоси, і Петро заспішив далі – відшукувати живих сотенців.

Виставивши нічну стежу, Петро повів залишки сотні до табору. При світлі вогнищ готували зброю, знову тихцем оплакуючи побратимів, що загинули.

Петро пізньої ночі зібрав десятників і оголосив, що вони з полковником йдуть на прорив литовсько-німецької облоги, і треба збиратися негайно! Всі в мовчазній згоді стали лаштуватися на приступ ворожих засідок. У Андрія пекло під серцем від того, що знову вони кидають полеглих товаришів на розтерзання звірам.

Залишки сотні Пера Гусака йшли попереду полковника, який рухався поміж двома возами, неначе простий воїн.

З Андрієм тісно йшли Саник Лавриненко, Олекса Лялька, Маркіян Буткевич та Мусій Синьобок. Сотенці рухалися без розвідки, навмання вибираючи шлях, і тримали напрямок, дякуючи зоряному небосхилу. Їм по ланцюжку передали наказ: «При зіткненні з ворогом – не волати і битися тільки шаблями та ножами». Попереду дерев ставало все рідше, і Андрій подумки молився, щоб закінчився цей страшний ліс, в якому полягли кращі його козаки. Щось неначе блиснуло попереду, і відразу почувся постріл. «Нам – не палити, а литваки чи німчура вже палять!» – розпачливо подумав Андрій. Та з боку козаків не було чути пострілів, і Андрій, виставивши вперед шаблю, бо вона була довшою за палаш, йшов уперед, згорбившись і вглядаючись у темінь. Поряд гупало безліч ступень його товаришів, і це діяло на Андрія заспокійливо.

…А Сава, заливши водою спраглі від хвилювання губи, продовжив:

– Крикнув наш зверхник: «Хлопці! Я вже не жилець… На останніх силах тримаюсь. Скидайте шаблі, невідступно слідуйте за полковником, а там..» Упав він під ударами мечів, не випускаючи шаблі з рук, а ми застигли побіля воза без супротиву, – розповідав Сава, понуривши голову.

Поміж козаками пройшов якийсь шепітливий гомін, та оповідач, незважаючи на те, продовжив:

Згребли нас попід руки і погнали за возом, на якому лежав полковник.

Поза гладдю заводі показалася багряна таця місяця, і обличчя Сави стало ще більш зловісним. З глибокими улоговинами очей і довгим носом, він став схожим на невмолимого віщуна смерті. Після появи на небосхилі місяця нічні птахи почали своє полювання, і понад головами козаків раз у раз чулися хлопання крил нічних хижаків та жалібні писки їхніх жертв. З гурту козаків не чулося жодного звуку, і Сава продовжив:

– Не знаю, куди нас доправили, але незабаром відвели в бік від воза, на якому лежав наш полковник. До нього підійшов якийсь поважний чин, а полковник, неначе відчувши, що перед ворогами не годиться лежати, силкувався піднятися. Той поважний чин стояв, дивлячись на полковника, а потім звернувся до свого почту і став про щось домовлятися. До Кречовського наблизився якийсь панський товмач і, показуючи в бік їхнього воєводи, мовив: «Тобі, Станіславе, за твою хоробрість та на знак поваги до тебе, князь Радзивілл дарує життя… Зараз його особистий лікар огляне. Створять тобі належні умови!» Ми сиділи на колінах і коли почули таке, дехто спробував схопитися на ноги, та їх огріли палею по плечах. А полковник сидів, роззираючись на білий світ, немовби і не видів ворогів своїх, а тоді, побачивши нас, у нього вирвалось з грудей: «Прощавайте, братчики! Простіть мене по милості душ ваших… На мені кров убієнних ворогами, іду на суд Господній!..» Ми в один голос закричали: «Прощаємо, батьку! І за нас буде помста!» Та просто на очах в усіх, полковник став гепатися головою об палуб воза, а кров пирскала з його шиї та голови навсібіч, що панки повідскакували подалі і, вирячивши очі, дивились, я к наш полковник доконує себе, ударяючись головою, щоб прийняти смерть, відмовившись від ворожої милості. Ми вклонилися нашому лицарю, проводжаючи його волелюбну душу в леті до Господа нашого. Враз він схлипнув, і голова його повисла в наш бік з відкритими та заюшеними кров’ю очима. Заплакали ми, мов діти малі, а литваки дивилися на все це дійство, не знаючи, що робити далі. Та їхній князь схилив голову перед мертвим уже полковником і дав знак рукою – поховати його лицарське тіло.

У гурті козаків почулися схлипування. Ронили сльози київські реєстровики, сотенці Гусака, а більш твердішої вдачі козаки шмаркали носами та підкашлювали, аби не плакати. Андрій з Яремою сиділи поряд і в душі тужили за полковником, за своїм сотенним, за своїм напоумлячем – Макаром та іншими козаками…

Десь у заводі загелкотіли гуси, і Сава, немовби прокинувшись, продовжив:

– Відв’язали нам руки, і ми схоронили тіло полковника під кленом та учинили обряд, читаючи заупокійні канони: «Упокой, Господи, раба божого Станіслава…»