ПІД ГОРОЮ, ПІД КАЛИТВОЮ

Раптом помітили більше десятка вершників, які мчали їм назустріч на конях татарської породи, а над головами вимахували чи то шаблями, чи то бунчуками. Хлопці стишили ходу своїх коней і поїхали риссю, пробуючи роздивитись, що ж то за харцизяки скачуть. Раптом Ярема, призупинившись, заволав:

– Андрію, це ж татари!

Хлопці вмить, вихопивши шаблі, прискорили ходу коней так, що Андрій ледве встиг відчепити повід Орлика від сідла Буйка.

Козаки розігнали коней і волали один перед одним бойові кличі: «Не дамося! Рубаймося до згину!..» Буйко із Зірочкою, набравши хід, скакали поряд, здіймаючи снігову куряву, а за ними, трішки відстаючи, мчав Орлик. Уже можна було розгледіти скуласті, але якісь невеликі обличчя, що виглядали з-під кінських грив, а замість шабель у руках у вершників були бунчуки. «Що за дідько? Чому бунчуки?» – промайнула в голові Андрія думка, а Буйко мчав назустріч цим дивним ворогам.

Раптом він збагнув, що то за вершники, і, стишуючи хід коня, закричав:

– Яремо, це ж діти, татарчата!

Тут уже, мабуть, і Ярема розгледів, хто то скаче, і козаки стали стишувати ходу коней, а юні татари майже зупинилися та розсипалися врізнобіч. Декілька дітлахів шалено гнали коней подалі від цього місця. Козаки вже риссю підскакали до кількох вершників, а ті, зупинившись, сиділи на конях, нахиливши голови і опустивши бунчуки.

Ярема став щось їм кричати по-татарському, але діти мовчали, поглядаючи з-під лоба на крикливого чоловіка. Андрій зрозумів, що Ярема питає, де вони в дідька тут взялися і чому скакали їм назустріч...

У полі з’явилися ще чотири вершники, які мчали щодуху, волаючи щось по-татарськи. Ярема замовк, і вони з Андрієм, не ховаючи шабель, стояли в очікуванні подальших подій. Татарські вершники підскакали до гурту, і один з них став щось говорити на ламаній словянській мові. Тут до нього звернувся Ярема, і вони про щось стали сперечатися. Зрештою, Ярема розгнівався і, плюнувши у бік того, з ким розмовляв, крикнув Андрієві:

– Поїхали звідси! Нехай самі розбираються!

Дорослі татари погукали тих татарчат, що встигли розсіятися по полю, і, начитуючи щось, погнали туди, звідки ті прискакали. Хлопці бачили, як комусь зі старших татарчат ще й перепало бунчуком по спині. Потім татари повернулися до козаків, і Ярема продовжив розмову зі старшим уже в спокійному тоні.

Порозумівшись з козаком, вони, вишкіряючи зуби, посміхалися та протягнули правиці спочатку Яремі, а потім – Підлужному. Хлопцям нічого не лишалося, як також посміхатися і ручкатися. Татари, задоволені вирішенням суперечки з подорожніми козаками, махнувши руками, поспішили вслід малолітнім бешкетникам.

Хлопці на деякий час затримались і, озираючись, знову прив’язали Орлика позаду Буйка та заспішили далі на Схід – у бік села Рудька. Неквапливо рухаючись, Ярема став розповідати Андрієві про цих, дідько б їх взяв, татар. Розповів, що вони тут проживають уже декілька років, після сварки їхнього хана Каламбета з Іслам-Гіреєм.

Дівчата зайшли у світлицю з кислими фізіономіями і зупинилися перед столом, опустивши голови. Хлопці пильніше придивилися до них, і Андрій зауважив про себе, що дівчата дійсно були чимось привабливими, хоч і обличчя в них були занадто округлими, з невеликими очима. Зате вуста повні та принадні, щоки аж палахкотять молочно-рожевими барвами. Під гладко вкладеним темним волоссям розліталися в боки чорні брови, доповнюючи загальну дівочу принаду. Якби не їхня надмірна повнота, то було б за щастя мати по життю таку жіночку. Та все ж менша, Килина, була привабливішою, з незвичайним сяйвом очей та дівочою сором’язливістю.

Ярема вже ледве сидів за столом, а коли мати запитала, хто з хлопців їм до вподоби, то обидві кивнули головами в бік Яреми. Той пополотнів і, незважаючи на свій гострий язик, сидів мовчки, поглядаючи на зніяковілих дівчат. Андрій зрозумів: якщо Ярема відмовиться, то це може закінчитися сваркою. Він підвівся з-за столу і розсудливо промовив:

– Воно то вірно, що мій приятель невінчаний, але я відкрию вам приховану мету нашого поневіряння по зимових шляхах гетьманщини…

Усі замовкли і з якоюсь пересторогою очікували, поглядаючи на Андрія: а що ж він мовить далі?

– Через тиждень ми маємо стати перед гетьманом зі звітом, які обранці сприятимуть становленню Правобережжя разом з полковником Пушкарем!

Сидір, почувши такі слова, згорбився і піднявся з лави. Постояв і тихо собі присів, чомусь дивно поглянувши на свою Василину. Дівчата попіднімали голови і нерозуміюче дивились навколо, але найбільше – на хлопців, їх вони цікавили більше, ніж самі таємниці. Після нетривалого мовчання Сидір доброзичливо посміхнувся до козаків і випалив:

– Василино! Вкладай дітей спати, а ми з хлопцями помикитимо ще трішки!

Цих слів Сидора було достатньо, щоби всіх як «поздувало» з-за столу. Вони залишилися сидіти утрьох. Тепер Сидір підсунувся ближче до Андрія і змовницьки запитав:

– Гм… А на наші краї є вже такі люди, що очолять рух – разом з полковником лад наводити?

Андрій, витримавши мовчанкую якийсь час, нахилився до Сидора і стиха промовив:

– Ми тільки звіти здаємо, яких людей бачили тямущих, а вони тоді відбирають наймудріших та хазяйновитих.

Сидорові сподобалася відповідь, і він почав говорити. Якби його воля, то зі своєї округи зробив би рай, а до Калитви йшли б люди – глянути, як на чудо. Далі він говорив про протоку від Дніпра, щоб під Калитвою – пристань, а сюди з Полтавщини та Слобожанщини всі везли б зерно, дерево, шкури, а звідси – по всьому світу на торги…

Ярема, поглядаючи на Андрія, який ледве не задрімав за столом, слухаючи Сидора, звернувся до господаря:

– Дядьку Сидоре, ми завтра раненько повинні виїхати, а через два тижні повернемося… А зараз – вкладіть нас спати…

Сидір підхопився з лави і допоміг хлопцям роззутися, а потім продовжив розповідати, примовляючи:

– Ви вкладайтесь... Я не потурбую вас… А понад протокою млини стоятимуть, млин – побіля млина, млин – побіля млина…