ШЛЯХИ РОЗХОДЯТЬСЯ

Андрій спостерігав за дивним, на перший погляд, виглядом перевозу. На замерлому деревяному настилі стояв чи то здоровенний пліт, чи то сани, а з-під нього виглядала товстелезна мотузка, що підходила до двох велетенських коловоротів, які поєднувалися між собою вирубаними в них зубцями. Тут же стояли коні зі звичайною збруєю, але замість воза – голоблі, до яких були вплетені кінці товстої мотузки. Перевізник, взявши гроші з хлопців, примусив зняти з коней торби і покласти за решітчасту загорожу. Поглянувши на здивованих козаків, кинув:

– Так треба…

Коли вже на плоту було шестеро коней і одні сани, він щось сказав молодому помічнику, і той заволав на протилежний бік, до якого було більше ста сажнів:

– Дядьку Лука! Ми рушаємо!..

З того боку почувся голос перевізника:

– Рушай!

Молодий перевізник злегка підстьобнув двійко коней, і ті слухняно пішли по колу, накручуючи мотузку на велетенське колесо. Коли пліт-сани віддалилися від берега сажнів на тридцять, старший перевізник гукнув до гурту людей:

– Ставайте обережніше! Крига ще молода!

Люди, витягнувшись ланцюгом, ішли віддалік від плоту, обачливо дивлячись під ноги. Андрій чеберяв майже одним з перших, позаду рухався Ярема, тримаючи на плечах пов’язані поміж собою торби. Пліт-сани досяг середини річки, і ті, хто ступав за плотом, почули потріскування льоду. Люди у задніх рядах, почувши цей тріск, кинулись назад, а Андрій схопився за товсту мотузку, яка була поряд і від натягу аж «танцювала», рухаючись вниз-угору. З протилежного берега, побачивши, що гурт людей захвилювався, крикнули:

– Йдіть помалу!.. Крига завжди тріщить, допоки не вдарять водохресні морози!