ВРЯТУВАТИ МОСКОВІТІВ!

– Дісталося тобі, братчику! – оглянувши поріз, забідкався Андрій, а потім притиснув рану і вичавив з неї згустки крові.

У його мішку був сухий подорожник, який дуже знадобився. Притуливши пораненого до дерева, обмотав його перев’язом навколо тулуба. Закінчивши справу, Андрій підбадьорливо мовив до ратника:

– Заживе! Ще й не такі порізи заживлялися... Повернешся до своєї Москви!

Поранений ратник затуманеним поглядом дивився на Андрія, а тоді стиха вимовив:

– Нє с Москви я, братєц… Із Сєвска ми. Царских посланцев вєли к Богдану вашему.

Андрій не став надокучати йому розмовами, а заходився допомагати іншим. Поранених поклали на санях, турботливо понакривавши кожухами, знятими із забитих ляхів. Козаки ходили навколо, визбируючи зброю і теплу одяганку. Звідусіль чулися здивовані голоси: «Ви погляньте, у них навіть холоші кожушані! Добре ляхи одяглися... Можна і на снігу спати…»

По засніженому переліску зганяли коней, що порозбігалися після втрати своїх господарів. Андрій нарешті звільнився від клопотів і підійшов до Орлика. На снігу побіля нього побачив кров’яні плями і, оглянувши коня, помітив глибокий поріз на шиї.

– Ану, Орлику, показуй, що це в тебе...

Кінь сумирно стояв і засмученим поглядом дивився на Андрія, раз по раз перебираючи ногами від занепокоєння. Швидко знайшовши Петра Гусака, Андрій схвильовано розповів йому про поранення коня. Сотник розуміюче вислухав і, сідаючи на свою Паву, кивнув у бік декількох десятків коней, промовив:

– Бери найліпшого!.. Скажеш, що я дозволив!

Здивований Андрій дивився вслід сотнику, але ота порада була слушною: Орлик не зможе найближчим часом носити його на собі. І Андрій неспішно побрів до табуну коней, що норовилися і не підкорялися козакам, які намагались їх повязати. Він відразу кинув погляд на високого жеребця смолистої масті і, діставши з мішка шматок загреба, став наближатися  до стривоженого коня. На віддалі простягнув руку в його бік і, тримаючи загреба, лагідно примовляв:

– Який добжий кінь… Поїж загреба. Тихо, тихо будь…

Жеребець, поглядаючи на Андрія, невдоволено форкав ніздрями, а коли козак пестливо погладив його по щелепі, дав взяти себе за вузду. Андрій гладив коня, розмовляючи з ним, вставляв у фрази польські слова, а коли той перестав форкати, простягнув на відкритій долоні загреба, і жеребчик, втягнувши в себе повітря, понюхав гостинець. Козак заохочував:

– Бери, забирай… Це смакота, а ти ж голодний…

Смоляний жеребчик, поводивши якусь мить губами по загребу, забрав його.

Підлужний задоволено погладив шию скакуна, оглянув тулуб та гомілки, перевірив цілість стремен і, взявшись за вузду, ступнув ногою в стремено й миттєво опинився в сідлі. Буйко, так вже подумки назвав жеребця Андрій, сіпнувся з місця, але міцні руки їздця стримали його норов. Кінь, нервово тупцюючи на місці, косив очима на Андрія, проте заспокоївся після ласкавих слів нового господаря. Андрій направив Буйка в поле і, проскакавши по колу, повернувся до Орлика. Обнявши свого коня, нашептав йому у вухо:

– Ти, Орлику, не ображайся... От одужаєш, і знову будемо разом!