ДЗВОНИЛИ ДЗВОНИ

Перед Водохрещем молоді, а з ними і Ядвіга говіли, приймаючи разом Святе Причастя, щоб вже опісля великого свята Водохреща обвінчатися молодим. Вечорами Софійка відправляла Санька у свій куток, де він готував нову збрую для Воронька та шив гарні чобітки для коханої. Мати із Софійкою передивлялися посаг нареченої і готували весільну сукню та прикраси. Дні швидко пролітали, і після Водохреща їм не було коли й угору глянути. Наближався жаданий час у житті Санька та Софійки.

У першу неділю після свята Богоявлення всі піднялися з постелі ще задовго до сходу сонця, і Санько, впоравши Воронька, зібрався йти до весільного боярина Владислава Просяного.

– Софійко, зіронько моя, чекаю тебе в церкві після утрені – на вінчання, – лагідно промовив Санько і, поцілувавши її, подався з хати.

У призначений час Санько в супроводі старшого боярина Владислава та ще двох парубків у гарному настрої йшов до церкви. День видався погідним та морозяним, під чоботами хлопців поскрипував ледь-ледь притоптаний сніг. Зимове сонечко, хоч і без тепла, але ласкаво осявало знаменний день. Багато людей не стали розходитися по домівках опісля утрені, а з цікавістю чекали обряду вінчання. Всюдисущі малолітні хлопчаки вже бігли навперейми весільному почту та кидались сніжками, примовляючи:

– Що то за жених оцей – без коня і без грошей?

Сніжки не долітали до весільного почту, але дітвора всім набридла, і один парубок відігнав юрбу дітлахів подалі, а ті подалися попереду до церкви. Позаду весільного почту жениха показався супровід молодої, який здалеку на білому снігу видавався неймовірно гарним та яскравим. Софійку почтом вели близько десяти дружок, і дітвора прожогом кинулась зустрічати наречену.

Парубоцький почет ще не дійшов до церкви, як з різних боків до них підлетіло майже два десятки яскраво одягнених вершників з уквітчаними стрічками вуздечками та стременами. Вони стишили ходу коней і по обидва боки стали супроводжувати молодого з боярами, які йшли пішим ходом, а частина – супроводжували молоду зі старшими дружками.

Закалатали церковні дзвони, в повітря піднялися птахи, що до цього часу спокійно дивилися на це дійство, і над усім Шаргородом залунав голосистий божественний передзвін, оповіщаючи всіх жителів про єднання двох душ – Олександра та Софії. Звідусіль до церкви стали збиратись люди: хто поспішав шляхом, а хто біг навпрошки просто по білій сніговій ковдрі, боячись проґавити щось незвичайне. Побіля церкви Санько з боярами зупинились, і всі шанобливо осінили себе хресним знаменням. Підоспів почет молодої, і вони також, щиросердно помолившись, підвели Софійку до Санька, а той, злегка вклонившись до всіх, узяв під руку наречену, і в супроводі старшого боярина Владислава і дружки Ярини вони підійшли до притвору церкви, де на них чекав отець Фрол.

Передзвін не втихав, і люди стояли перед храмом, із хвилюванням слухаючи ці чарівні звуки. Навіть дітлахи перестали сновигати поміж дорослими і, задерши голови на дзвіницю, дивились, як вправно орудує мотузками дзвонар. Нарешті закінчився передзвін, і останній могутній розкотистий голос великого дзвона полетів у далечину як провісник початку таїнства вінчання.

Із відкритих дверей церкви долинав голос священика, і церковний хор виводив благочестивими голосами: «…Лишить муж батька і матір свою і приліпиться до жони своєї, та будуть двоє яко одним… Господи Боже, нам, славою і честію вінчай…» Люди, обступивши притвор церкви, молилися та переспівували хорам, а у декого на очах зявилися сльози: давно, після спустошення їхнього краю, так величаво не вінчалися молоді...