ЧЕРЕЗ ПЕРЕПОНИ

Дорога була майже неходженою, тож усі трималися напоготові. Іван підказав Андрієві, щоб спис він тримав вертикально, і тоді кинута мотузка не зашморгне вершника, а впаде на землю. Розтягнулися сажнів на сорок і проїхали без ніяких пригод майже до вечора.

– Треба шукати нічний притулок! – прокричав старший з великокозирщанських Павло Гаркуша.

Козаки, з’їхавшись поближче, уповільнили ходу, а Павло послав наперед чотирьох хлопців – для пошуку перевозу або місця відпочинку побіля Орелі, яка протікає поряд з Дніпром і десь ближче до Кодака впадає в нього. Не встигли козаки відїхати, як попереду почулися постріли, крики людей та ляскіт шабель.

– Хлопці, швидше, розсипом вперед, до бою! – наказав Павло, і козаки поміж дерев, не гублячи один одного з очей, стали пробиратися до місця невидимої сутички.

 

На галявині, де недалеко виднілося плесо річки, було спантеличення від неочікуваної зустрічі – як для польських жовнірів, у більшості своїй піших, так і для козаків, що йшли попереду.

– Хлопці, бийте ляхів! Вони по наші душі прийшли! – закричав Павло і першим накинувся на кінного світловусого жовніра, одягненого в яскравий жовто-червоний кожух.

Іван також метнувся вперед, а Андрій, який жодного разу не зустрічався з поляками, розгублено дивився на бійку. Від річки до них підскочили двоє жовнірів, які встигли сісти на коней, і Андрій, побачивши у їхніх руках довгі прямі шаблі, нарешті оговтався і кинувся їм напереріз з батьківською шаблею. Поляки стишили ходу і намагались ударити Андрія з двох боків, але все було марно. Андрій взяв уліво і, не стишуючи лету Орлика, рубонув правицею ближнього до себе, і жовнір, зойкнувши, злетів зі свого жеребця. Другий, побачивши смерть товариша, поставив коня на диби і миттю поскакав геть від місця сутички. Андрій не став його переслідувати, а крутнув Орлика назад і побачив, що на галявині козакам не вдається перемогти спішених поляків. Лунали їхні вигуки:

– Пся крев, лупи холопів!

А Павло підтримував своїх:

– Бийте ляхів, обходьте їх, не давайте взяти пістолі!

Андрій підскочив до того вусатого жовніра, що вже забив одного з козаків і, коли той розмахнувся, щоб вдарити Івана, пересічним змахом шаблі на лету відтяв його руку з шаблею, занесену над Іваном.